|
Предыдущая Следующая
По-третє, «неживі» люди позбавлені почуття реальності. Світ, у якому вони живуть, — значною мірою світ ілюзорний. Такі, з погляду Зощенка, герої Зайцева: «Але вони життя й... нежива, несправжня. По суті, житт-те немає. Усі, як сон. Усі примарне, несправжнє й удаване. І людина Зайцева ще може відчути життя, реально, по-справжньому». Як симптом «безжиттєвості» Зощенка сприймає появу у літературі «маркіз» і «принців з Антильських островов».
Вже повісті «Сірий туман» — останньому «до-печатном» творі Зощенка, написаному майже разом з який із друкованих творів. «Риб'ячої самкою» — намічається експансія мотиву звіра: «звір» можна знайти й у «неживому» інтелігенті. Так, Повалишин, який прагнув досі до естетизації життя і захоплювався, як було зазначено, Блоком, опинившись лісом, виявляє властивості звіра: втікачі «біля дороги влаштували шатро. І сидів у ньому, причаївшись, як звірі, перелякані і сумирні». Ця тенденція розвивається у повістях «Аполлон і Тамара», «Мудрість», «Люди», згодом — в «Мішелеві Синя-гине». Герої повістей — «неживі люди»: мотив смерті є постійною описання їх доль. Так, Аполлон, пішовши фронт, вважається загиблим, потім робить спробу самогубства і, нарешті стає могильником. Зотов розчаровується у житті й 11 років досі у «неживому» стані, живучи «самотньо і замкнуто»: «Певний віяння смерті повідомлялося всім речам. На всіх предметах, навіть найбільш дріб'язкових і незначних, лежали тління і смерть, і лише господар квартири за часом подавав ознаки життя». Історію Белокопытова автор з початку представляє як «історію загибелі людини». Усі три героя в кінці повістей гинуть. Однак у героїв можна знайти і звірине початок, яке мислиться тепер як універсальне властивість людини, на відміну вже згадуваних «допечатных» розповідей та ранніх опублікованих «великих оповідань», де ті якості зв'язуються все-таки з різними персонажами. (Пригадаємо пари героїв: «неживої» піп і «звір» — дорожній технік в «Риб'ячої самиці», Гришка і довговусий в «Любові» тощо.) «Звір» живе людині незалежно з його культурного рівня. Так було в «звіра» перетворюється Аполлон, повернувшись із фронту: «Іноді він вставав з ліжка, виймав з матер'яного футляра зав'язаний їм кларнет і відігравав у ньому. Але в музиці не міг простежити ні мотиву, ані шеляга навіть окремих музичних нот — це був якийсь жахливий, бесівський ревіння тваринного». Поступово прокидається «звір» й у Белокопытове. Цей мотив стає у повісті «Люди» наскрізним, входячи в розповідь із перших рядків, де «автор радить читачеві не надавати великого значення й тим більше не переживати з героєм його низинних, звірячих почуттів та тварин інстинктів». Потім мотив з'являється у монолозі героя, позначаючи щось, принципово далеке Белокопытову: «Він буквально хапався за голову, кажучи, що вона може жити більше коштів у Росії, країні напівдикунських варварів, де за людиною стежать, за звіром». Далі, зазнавши невдачі у ролі інтелектуальних занять, які опинилися нікому не потрібними в провінційному місті, Белокопытов намагається жити, як все: тут «зоологічні» мотиви з'являються у його монолозі в іншому ролі: «Він відразу ж і хочуть негайно розвинув їм цілу філософську систему про необхідності пристосовуватися, про простий і примітивною життя про те, що кожна людина, наділений правом жити, неодмінно зобов'язаний, як і живе істота, як і всякий звір, змінювати свою шкуру, дивлячись за часом». Обважуючи покупців, герой стверджує, що «цинізм — це річ, цілком необхідна й у житті нормальна, що цинізму та запеклості жоден навіть звір не обходиться». Зрештою «тварини» метафори, які Белокопытов, матеріалізуються у її життя, стаючи сюжетоутворюючими ланками: він опускається, іде у ліс і живе у землянці. «Звірячі» аналогії супроводжують його смерті: Белокопытов безслідно зникає «як звір, якому ніяково по смерті залишати відкриті своє тело».
Предыдущая Следующая
© М. Зощенко, 1926 г.
|
