|
Предыдущая Следующая
У 1930 року Зощенка писав Горькому: «Завжди, сідаючи за письмовий стіл, відчував якусь провину, якусь літературну провину. Пригадую колишню літературу. Наші поети писали віршики про цветках і пташок, а водночас ходили дикі, неписьменні й навіть страшні люди»^. Ці рядки пише «розкаюваний дворянин» нових типів, саме, літератор, зрозумів заповіти Пушкіна та Горького і вирішив собі, чого «зобов'язує шляхетність». Пошуки шляху починалися вже у «Розповідях Назара Ілліча пана Синебрюхова», де, щоправда, проблема «народ та її просвітителі» ставиться не в пушкінському, а влесковском ключі. Адже «Назар Ілліч пан Синебрюхов», як і «зачарований мандрівник» Лєскова «Іван Северьяныч, пан Флягин», — жодну з тих «диких, неписьменних і навіть страшних людей», про які писав Горькому Зощенка. Вони дикі, оскільки неграмотні, і вони страшні, тому що сліпо віддаються року, не розбираючи, де злостиво й добро. Вони обидва як і здатні на добродушність (Назар Ілліч — хороша людина; Іван Северьяныч — добре дитя), як у жорстокість (пан Синебрюхов пан Флягин вбивають). Хто міг би просвітити цих марновірних фаталістів, убивць безвинно? Проте «синекровые» Синягины зацікавлені не синебрюховыми і флягиными, а, на жаль, більше «пташками» і квіточками», також «зачаровані» фатальністю, фаталізмом, «російським» безвільністю, як і сліпі і темні, як та його «підопічні». «Дружба» двох станів нічого не веде, щось змінює — вона некорисна і безглузда. Мандрівник, як і Синебрюхов, робиться жертвою не жорстоких, а добрих і слабовільних «покровителей».
Але, то, можливо, сліпих представників привілейованих класів все-таки реально просвітити — по крайнього заходу, тепер, в XX столітті, після революції" і перевороту всіх старих понять? Така можливість зовсім, по-моєму, намічається в сентиментальною повісті «Люди». Тут аристократ-либерал Белокопытов повертається з еміграції там. Незабаром він розуміє, що його дитячі мрії допомагати батьківщині, і там знайти місце нікому непотрібні. Його непотрібність розуміє і «куколка-балерина», яка іде голові кооперативу. Белокопытов хіба що упокорюється і вирушає до ліс, де живе у землянці (то, можливо, гірко згадуючи самітника Серапиона, якому так чудово велось у лісі). Раптом пробуджується жага помсти, і він повертається у місто, очевидно, у тому, аби вбити «лялечку», яка виявилася просто «сучкой». На шляху він бачить білу собачку і впадає на неї, терзає, кусає і, напевно, вбив би, але заступилася собачку її власниця. Белокопытов не вбиває ні куколку-сучку (тепер вагітну жінку), ані свого суперника, ані шеляга навіть себе. Можливо, у тому звільнення від звірства — через «звірине» напад на тварина — й у відмови від будь-яких «іграшок», чи це «лялечки» й інші «штучки» старого світу, криється шлях до «олюднювання» (Блок) аристократа і авторитетної людини старого світу Белокопытова та інших «бідних людей», яким час стати просто людьми.
Предыдущая Следующая
© М. Зощенко, 1926 г.
|
